Атмосфера правового свавілля — чи є вихід

Практика «телефонного права» є логічним наслідком правового радянського збочення. Збочення, що калічить тіло та психіку не однієї людини, яка потрапила в руки насильника, а цілого народу, змушеного жити в атмосфері правового свавілля

  Загалом, будь-яка правова система не може абсолютно виключати можливість деяких протиріч, неузгодженості норм всередині системи. Тому у правові системи вводять певні норми, які можуть встановлювати найрізноманітніші правила для розв’язання правових конфліктів норм. Такі правила ґрунтуються на принципах логічного тлумачення, юридичної ієрархії норм, їх співвідношення тощо. Ця правова контрадикція, тобто можливість і допустимість окремих нормативних протиріч у системі права, однак, завжди передбачає загальну системну узгодженість будь-якої системи права як такої.

Звісно, це стосується правових систем держав, що прагнуть максимально можливої ефективності свого понятійного законодавчого апарату. Україна, на жаль, до цих держав стосунку не має. Все починається із традиційного для тоталітарних режимів недбалого ставлення до норм Конституції. У нас інші традиції; політична доцільність і дотримання не норм того чи іншого законодавчого акту, а вимог підзаконного нормативно-відомчого документа. Практика триваючого «телефонного права» є цілком логічним наслідком цього правового радянського збочення. Збочення, що калічить тіло і психіку не однієї людини, яка потрапила до рук та інших органів насильника, а цілого народу, вимушеного жити в атмосфері правового свавілля.

     Все це починалося давно. Керманичі з кримінального права РРФСР 1919 року так характеризували період вільної революційної правотворчості: «Без особливих правил, без кодексів озброєний народ справлявся і справляється зі своїми гнобителями. У процесі боротьби зі своїми класовими ворогами пролетаріат застосовує ті чи інші заходи насильства, але застосовує їх на перших порах без особливої системи, поодиноко, неорганізовано». За відсутності нормативних актів суд, керуючись революційною правосвідомістю, міг сам в кожному конкретному випадку створити кримінально-правову норму та її застосувати.

    У Кримінальному кодексі РРФСР 1922 року було записано: завданням закону (ст. 5 КК) є захист держави трудящих не лише від злочинів, а й від суспільно небезпечних елементів. Цими «елементами» були, зрозуміло, не тільки злодії, вбивці, ґвалтівники, але і всі громадяни, які вголос сумнівалися в подібних революційних правових аргументах. Абсолютно ясно, що таке законодавство містить не правові контрадикції, а прямо, відкрито узаконене свавілля. Чи успадкували ми, українці, це специфічне правове мислення? На жаль, успадкували. І немає особливих причин радіти тому, що наш північний сусід — Росія — гордо несе прапор цього свавілля відкрито й радісно. Згадаймо зовсім недавній здобуток сусідів у формі «пакета Ярової»…

   Так, ми тут не перші учні. Але і ми не настільки зухвало й відверто йдемо тією самою традиційною доріжкою переважання сьогочасної політики над правом. Одні лише довгі спроби «поліпшити» Конституцію, зробивши її відмичкою до дверей тріумфуючого єдиновладдя багатого варті… У цьому ж ряду стоїть і горезвісний закон Савченко.

    Нагадаю ще одну банальність. Континентальні системи права сприйняли презумпцію римського права про те, що законодавець мислить послідовно й не впадає у протиріччя із самим собою. Ця презумпція змушує під час тлумачення й застосування норм права підходити до права як до єдиної системи норм, логічно несуперечливої, послідовно викладеної, частини якої взаємопов’язані і взаємоузгоджені. Важливе правило, сформульоване римськими юристами, говорить: «Наступний закон припиняє дію попереднього» (в оригіналі — lex posterior derogat leqi priori). У нас і з цим проблема, також традиційна, пов’язана з переважанням «телефонного права» й підзаконного відомчого акту над законом.

   Мудрий радянський юрист О. М. Яковлев, з яким я мав радість короткого знайомства, зауважив: «З функціональної точки зору, юстиція — це сукупність стандартизованих зразків поведінки уповноважених осіб, що забезпечують цю соціальну функцію». Тут посмію поставити таке питання: чи належать співробітники Адміністрації президента до категорії уповноважених осіб, що забезпечують будь-які соціальні функції на території України? Зовсім не риторичне питання…

   Двісті років тому англійський історик Томас Маколей записав: «У культурних народів навіть найбільш деспотичні уряди не впливали на вільний розвиток правосуддя». Сьогодні, через двісті років, ставлю собі (тільки собі!) питання: чи можуть формулювати та здійснювати судову реформу в Україні функціонери, зокрема й законодавці, вони в нас саме такі, які раніше знищували феномени правосуддя в нашій країні? Використовували підкуп суддів, тиск на них «телефонного права» і прямих адміністративних загроз? І ще: чи може успішно боротися з корупцією в країні чиновник (або законодавець, або суддя), який перед цим сам поринув у корупцію й жодного разу не покаявся в цьому гріху?

    Знаю, ставити питання легше, ніж відповідати на них. І все ж, хтось має ставити питання.